Оповідання
Василя Сухомлинського
Що таке Школа під Голубим Небом?
Теплий літній
вечір. На голубому небі спалахує перша зірочка. Щодня до мене приходять діти.
Дошкільники, першокласники, другокласники... Ми сідаємо під столітнім дубом.
Замовкає село, засинає степ, із саду доли-нають таємничі звуки, спить
озеро.
Увесь світ навколо нас спить, лише зірочка в небі мерехтить та цвіркун співає.
Це і є наша Школа під Голубим Небом. Діти приходять у світ казки. У ці прекрасні літні вечори ми стаємо поетами — складаємо казки. Все, що ми бачимо, здається нам у ці дивовижні години казкою.
Школа під Голубим Небом — це джерело живої думки й слова, до яко-го я щодня приводжу вас, щоб ви стали людьми великої душі, розумними й се-рдечними, мудрими мислителями.
Тридцять п’ять років я торкаюсь словом до вашої душі. Десятиріччя пра-ці — нелегкої, але радісної — переконали мене: казка, творчість — це на-йтонший і найніжніший дотик. Казка — дитинство думки. Вона робить світ дитинства яскравим і цікавим.
Ми написали тисячі казок. Хто ж їх автор? Це чудова українська ніч, і декілька поколінь маленьких дітей, і я — всі ми творці казок Школи під Голубим Небом. (Василь Сухомлинський)
Увесь світ навколо нас спить, лише зірочка в небі мерехтить та цвіркун співає.
Це і є наша Школа під Голубим Небом. Діти приходять у світ казки. У ці прекрасні літні вечори ми стаємо поетами — складаємо казки. Все, що ми бачимо, здається нам у ці дивовижні години казкою.
Школа під Голубим Небом — це джерело живої думки й слова, до яко-го я щодня приводжу вас, щоб ви стали людьми великої душі, розумними й се-рдечними, мудрими мислителями.
Тридцять п’ять років я торкаюсь словом до вашої душі. Десятиріччя пра-ці — нелегкої, але радісної — переконали мене: казка, творчість — це на-йтонший і найніжніший дотик. Казка — дитинство думки. Вона робить світ дитинства яскравим і цікавим.
Ми написали тисячі казок. Хто ж їх автор? Це чудова українська ніч, і декілька поколінь маленьких дітей, і я — всі ми творці казок Школи під Голубим Небом. (Василь Сухомлинський)
НАВІЩО ПІВНЕВІ ГРЕБІНЕЦЬ
У нашого півня
червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій
гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий
пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребінець на голову. А вдень хвоста
розпустить і походжає.
ЗОЛОТОКОСА
Коли сонечко
стає нижче по небу ходити, в темному лісі прокидається золотокоса бабуся. А
люди кажуть: осінь. Вона тихо йде зеленими луга-ми. Де стане, там на траві
залишаються білі кристалики льоду. А люди вранці кажуть: заморозок.
Приходить Золотокоса до саду, доторкається до дерева — і листя на ньому стає жовте, червоне, оранжеве... А люди вранці кажуть: золота осінь. А золотокоса бабуся удень ховається в темному лісі. Жде ночі.
Приходить Золотокоса до саду, доторкається до дерева — і листя на ньому стає жовте, червоне, оранжеве... А люди вранці кажуть: золота осінь. А золотокоса бабуся удень ховається в темному лісі. Жде ночі.
ЯК ВІВЧАР
БІЛОЇ ВОВНИ НАСТРИГ
Я запитала в
бабусі: “Чому це так багато плаває білих хмаринок у бла-китному небі?"
Бабуся розповіла ось яку казку.
Далеко-далеко, за синіми морями, за темними лісами є високі гори. Між тими горами — зелені полонини. На полонині вівчар овець пасе. Вівці білі-білі... Одного разу вівчар погнав пасти овець на високу-високу полонину. Попас їх та й постриг. Настриг цілу купу білої вовни.
Коли це здійнявся вітер, підхопив білу вовну та й поніс по синьому небу. І з тої вовни й стали білі хмаринки.
Далеко-далеко, за синіми морями, за темними лісами є високі гори. Між тими горами — зелені полонини. На полонині вівчар овець пасе. Вівці білі-білі... Одного разу вівчар погнав пасти овець на високу-високу полонину. Попас їх та й постриг. Настриг цілу купу білої вовни.
Коли це здійнявся вітер, підхопив білу вовну та й поніс по синьому небу. І з тої вовни й стали білі хмаринки.
ЯК БДЖОЛА СТАЛА ЗОЛОТА
Летіла Бджола
й побачила гарбузову квітку. А гарбузова квітка вели-ка-велика.
Залізла Бджола всередину та й набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й летіти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандрувала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку на її крильця — й стала Бджола золота-золота.
Летить Бджола до вулика, а сторож її й не пускає.
— Ти чужа, — каже сторож, — он яка ти жовта.
— А глянь, скільки я меду несу, — каже Бджола.
— Тепер я впізнав тебе, — зрадів сторож, — ти наша. Ти золота.
Залізла Бджола всередину та й набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й летіти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандрувала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку на її крильця — й стала Бджола золота-золота.
Летить Бджола до вулика, а сторож її й не пускає.
— Ти чужа, — каже сторож, — он яка ти жовта.
— А глянь, скільки я меду несу, — каже Бджола.
— Тепер я впізнав тебе, — зрадів сторож, — ти наша. Ти золота.
ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ
Xтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко и пустив його на
дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Походять люди,
дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє:
"Бідне кошенятко”, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить, тремтить. Поверталась із школи Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла до-дому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить, тремтить. Поверталась із школи Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла до-дому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.
ЯК КОТОВІ СОРОМНО СТАЛО
Вийшов кіт на поріг.
Мружиться від ясного сонечка. Аж чує — горо-бці зацвірінькали. Принишк,
насторожився. Тихенько пробирається до ти-ну. А там горобці сидять.
Підкрався аж до тину та як плигне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Чалапає додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього двору, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом.
Підкрався аж до тину та як плигне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Чалапає додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього двору, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом.
ПЕРЕПЕЛ І КУЛИК
Жив Кулик у болоті, а
Перепел у житі. Сумно стало Куликові в боло-ті. От він і каже своїм
друзям-куликам:
— Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!
А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:
— Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в боло-то жити. От там краса!
Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.
Жили вони, поживали та й засумували. Кулик — за болотом, Перепел — за житом.
От і повернулися вони хто куди: Кулик — у болото, Перепел — у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:
— Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?
— У болоті, — відповів Кулик. — Бо рідне воно.
— У житі, — відповів Перепел. — Бо воно рідне.
— Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!
А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:
— Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в боло-то жити. От там краса!
Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.
Жили вони, поживали та й засумували. Кулик — за болотом, Перепел — за житом.
От і повернулися вони хто куди: Кулик — у болото, Перепел — у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:
— Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?
— У болоті, — відповів Кулик. — Бо рідне воно.
— У житі, — відповів Перепел. — Бо воно рідне.
ГУДУТЬ, А МЕДУ НЕ ПРИНОСЯТЬ
Матка — найстарша
бджола у вулику й мати всіх бджіл. Гарячої лі-тньої пори через кожну годину посилає вона до льотка
чотирьох молодих бджіл і наказує:
— Пильнуйте, не підпускайте ос до льотка, бо весь мед поїдять.
Сторожують бджоли льоток. Дивляться — як крильця жовтенькі, мов сонечко, то це бджоли. Як гудуть по-бджолиному й пахнуть воском, то це бджоли.
Аж ось підкралися до льотка дві оси. Швидко пірнули вони в льоток. Гуділи по-бджолиному, і сторожові бджоли не помітили їх.
Увірвалися оси до вулика і ну їсти мед. Зчинився переполох. Кричить матка:
— Куди ви дивитесь, голови цвілі? Як могли пропустити злодіїв!
— Але ж вони гудуть по-бджолиному, — виправдовуються ті. — І крильця жовтенькі. І пахнуть воском.
— Гудуть вони по-бджолиному, але ж меду не приносять.
— Пильнуйте, не підпускайте ос до льотка, бо весь мед поїдять.
Сторожують бджоли льоток. Дивляться — як крильця жовтенькі, мов сонечко, то це бджоли. Як гудуть по-бджолиному й пахнуть воском, то це бджоли.
Аж ось підкралися до льотка дві оси. Швидко пірнули вони в льоток. Гуділи по-бджолиному, і сторожові бджоли не помітили їх.
Увірвалися оси до вулика і ну їсти мед. Зчинився переполох. Кричить матка:
— Куди ви дивитесь, голови цвілі? Як могли пропустити злодіїв!
— Але ж вони гудуть по-бджолиному, — виправдовуються ті. — І крильця жовтенькі. І пахнуть воском.
— Гудуть вони по-бджолиному, але ж меду не приносять.
ВОГНЕГРИВИЙ КОНИК
Вирізав батько Юркові коника з
дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче.
Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв ко-ник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і по-стрибав по долівці.
Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.
Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв ко-ник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і по-стрибав по долівці.
Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.
ПРАВА Й ЛІВА РУКА
Поміж морквою поріс бур’ян. Пішла
Маринка на город, бур’ян вири-ває. Та все правою рукою. А ліва нічого не робить. Права
втомилася й пи- тає
ліву руку:
— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилки болять. А ти — нероба.
Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур’ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.
— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилки болять. А ти — нероба.
Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур’ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.
ТА Й ПОКЛАЛА КЛАДОЧКУ
Біжить лісовою стежечкою маленька
мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома дітки маленькі її чекають. Коли це
стежечку перетнув струмок. А на тому боці пахучі зернята лежать. Як же
добратися до тих зерняток? Бачить мурашка — на березі струмка росте висока
стеблина.
Зрізала мурашка стеблину, бо в неї зуби такі гострі, як ножі. Впала сте-блина через струмок. Перелізла мурашка по ній на той берег. Ось і зернята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.
Зрізала мурашка стеблину, бо в неї зуби такі гострі, як ножі. Впала сте-блина через струмок. Перелізла мурашка по ній на той берег. Ось і зернята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.
НАЙЛЕДАЧІШИЙ У СВІТІ КІТ
Лежав на столі Кіт. Дівчинка
поставила перед ним дві тарілки — одну із сметаною, другу з молоком.
Кіт подумав: "Це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко?" Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати — такий був ледачий.
Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл і клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко і горобець.
Та хіба легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі й заснув.
Це був найледачіший у світі Кіт.
Кіт подумав: "Це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко?" Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати — такий був ледачий.
Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл і клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко і горобець.
Та хіба легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі й заснув.
Це був найледачіший у світі Кіт.
ПРАВДА БУВАЄ ГІРША ЗА НЕПРАВДУ
Мама послала Сергійка до сусідів
позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його
немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:
— Чого це ти так довго ходив?
— А я снідав, — каже Сергійко.
— Як — снідав? — дивується мати.
— А вони запросили мене снідати...
— А що ж ти їм відповів? — Нічого... Сів і поснідав.
— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було ска-зати: дякую, я не голодний.
— Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
— Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер ду-май: як же це так?
— Чого це ти так довго ходив?
— А я снідав, — каже Сергійко.
— Як — снідав? — дивується мати.
— А вони запросили мене снідати...
— А що ж ти їм відповів? — Нічого... Сів і поснідав.
— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було ска-зати: дякую, я не голодний.
— Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
— Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер ду-май: як же це так?
АКАЦІЯ І БДЖОЛА
Вилетіла Бджола ранесенько з вулика й згадала: учора вона
брала нектар на гречці. А гречка далеко в полі. А що як піде дощ? Полетиш до
гречки по скляночку нектару — і попадеш під зливу.
Подумала Бджола, подзижчала та й каже:
— Полечу спитаю в Акації. Вона знає. Перед дощем у неї багато нектару. А перед сухою погодою — нема.
От прилітає Бджола до Акації й питає:
— Сьогодні буде дощ?
— Заглянь у мої кухлики для нектару, то й узнаєш. Заглянула Бджола — повні кухлики. Отже, дощ буде.
Не можна летіти далеко. Та й чого летіти, коли Акація перед дощем при-гощає солодким нектаром!
Подумала Бджола, подзижчала та й каже:
— Полечу спитаю в Акації. Вона знає. Перед дощем у неї багато нектару. А перед сухою погодою — нема.
От прилітає Бджола до Акації й питає:
— Сьогодні буде дощ?
— Заглянь у мої кухлики для нектару, то й узнаєш. Заглянула Бджола — повні кухлики. Отже, дощ буде.
Не можна летіти далеко. Та й чого летіти, коли Акація перед дощем при-гощає солодким нектаром!
НАРОДЖЕННЯ ЕГОЇСТА
Андрійко — один синок у мами й тата. Милуються
мама й тато Андрі-йком,
не намилуються. Милуються Андрійком і бабуся, й дідусь.
— Ти в нас найкрасивіший, — каже мама.
— Ти в нас найрозумніший, — каже тато.
— Ти в нас найщасливіший, — каже бабуся.
— Ти в нас най-най... — каже дідусь.
Відвели Андрійка до школи. Заводить учителька дітей у клас. Садовить за парти. Хотіла, було, посадити Андрійка за другу парту, а він здійняв та-кий плач, що учителька зараз же передумала й посадила за першу.
Почався перший урок. У класі — чотири вікна. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Андрійко за партою сидить. У друге вікно за-глядає тато — не намилується, як Андрійко руку підносить.
У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота роззя-вляє.
У четверте вікно заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.
Дивиться кругом себе Андрійко, і здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, крутиться. Здається йому, Андрійкові, що він — орел, а все, що навколо нього, — маленькі комашки, їм, тим комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, у небі ширяти.
І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небесної на землю впаде, себе покалічить і комусь лиха накоїть.
— Ти в нас найкрасивіший, — каже мама.
— Ти в нас найрозумніший, — каже тато.
— Ти в нас найщасливіший, — каже бабуся.
— Ти в нас най-най... — каже дідусь.
Відвели Андрійка до школи. Заводить учителька дітей у клас. Садовить за парти. Хотіла, було, посадити Андрійка за другу парту, а він здійняв та-кий плач, що учителька зараз же передумала й посадила за першу.
Почався перший урок. У класі — чотири вікна. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Андрійко за партою сидить. У друге вікно за-глядає тато — не намилується, як Андрійко руку підносить.
У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота роззя-вляє.
У четверте вікно заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.
Дивиться кругом себе Андрійко, і здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, крутиться. Здається йому, Андрійкові, що він — орел, а все, що навколо нього, — маленькі комашки, їм, тим комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, у небі ширяти.
І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небесної на землю впаде, себе покалічить і комусь лиха накоїть.
ЛИСИЧЧИНІ ЛІХТАРИКИ
Одного разу Лисичка повертатися
додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно в лісі, нічого не видно. Вдарилася лобом об дуб, і так їй
болить. Ось вона й думає: "Треба якось дорогу в лісі освітити".
Знайшла пеньок-трухлячок. Світиться він у темряві.
Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Стало у лісі видно, аж Сич здивувався: “Що це таке, невже вночі день на-став?” Хитра Лисичка йде лісом та й усміхається. А Зайчик За дуб захо-вався й виглядає.
Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Стало у лісі видно, аж Сич здивувався: “Що це таке, невже вночі день на-став?” Хитра Лисичка йде лісом та й усміхається. А Зайчик За дуб захо-вався й виглядає.
ЯКЕ ЩАСТЯ?
Мама запитала мене:
— Яке щастя?
Я сказала:
— Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.
— І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не СА-джає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не жу-рилася, — то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах.
— Яке щастя?
Я сказала:
— Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.
— І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не СА-джає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не жу-рилася, — то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах.
ЗЕЛЕНЕ ТА РУМ'ЯНЕ ЯБЛУЧКА
У саду виросла маленька яблунька.
Зацвіли на ній дві квітки: одна — на вершку, друга — на нижній гілці, майже над
землею. Зав’язалися два яблу-чка: одне — вгорі, друге — внизу. Обидва маленькі,
зелененькі, покриті м'якеньким пушком.
Пробіг маленький хлопчик, глянув на них та й каже:
— Які ви кислі. І скривився.
Улітку були спекотні дні. Нижньому яблучкові в затінку прохолодно, а горішньому — жарко. Радіє нижнє яблучко та й каже горішньому:
— От добре, що я внизу. Не пече мені сонечко. Як тільки ти ото біля СА-мого сонця живеш?
Мовчить горішнє яблучко.
Закінчилось літо. Якось ранесенько подивилося нижнє яблучко вгору й бачить: горішнє яблучко золоте, рум’яне. А на себе глянуло — зелене, з м’якеньким пушком, майже таке саме, як весною.
Дивується нижнє яблучко та й каже горішньому:
— Чому ти таке рум’яне? А я чому таке зелене?
— Я цілий день було на сонечку. Не боялось його проміння. А ти ховалося в холодку.
Пробіг маленький хлопчик, глянув на них та й каже:
— Які ви кислі. І скривився.
Улітку були спекотні дні. Нижньому яблучкові в затінку прохолодно, а горішньому — жарко. Радіє нижнє яблучко та й каже горішньому:
— От добре, що я внизу. Не пече мені сонечко. Як тільки ти ото біля СА-мого сонця живеш?
Мовчить горішнє яблучко.
Закінчилось літо. Якось ранесенько подивилося нижнє яблучко вгору й бачить: горішнє яблучко золоте, рум’яне. А на себе глянуло — зелене, з м’якеньким пушком, майже таке саме, як весною.
Дивується нижнє яблучко та й каже горішньому:
— Чому ти таке рум’яне? А я чому таке зелене?
— Я цілий день було на сонечку. Не боялось його проміння. А ти ховалося в холодку.
ВЕРБА НАД СТАВОМ
Запам 'яталося з дитинства: в ясний
день бабиного літа над ставом схи-лилась верба. Вона була стара, дупляста. Мене й узяла гадка
— може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна,
все до-вкола розквітне, а я вже ніколи не
зазеленію, бо я стара...
Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути: а чи зазе-леніла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли три паростки — ні-жні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої.
І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.
Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути: а чи зазе-леніла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли три паростки — ні-жні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої.
І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.
ЛЯЛЬКА ПІД ДОЩЕМ
Зіна вклалася спати. А надворі захОдило на грозу. Гримів грім, з-за Дніпра
насувалися чорні хмари. По залізному даху застукотів дощ.
Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї уже стоять калюжі і — ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.
Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що лягала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.
Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й при-горнула її до себе.
Коли верталась у хату, мама вімкнула світло й наполохано дивилася на порожнє ліжко.
Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її рушничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:
Витри ж і Зою... Як це ти її забула на лавці?
Більше ніколи цього не буде, матусю...
Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї уже стоять калюжі і — ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.
Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що лягала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.
Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й при-горнула її до себе.
Коли верталась у хату, мама вімкнула світло й наполохано дивилася на порожнє ліжко.
Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її рушничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:
Витри ж і Зою... Як це ти її забула на лавці?
Більше ніколи цього не буде, матусю...
ХТО РОЗМАЛЮВАВ ПІВНИКА
У бабусі Марії два онуки — Миколка і
Юрко. Якось прийшли хлопці в гості до
бабусі. Побачили на високому даху бабусиної хати дерев’яного пі-вника. Півник сидів на гострому
шпилі, піднявши голову.
Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півни-ка й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, че-рвоним гребінцем.
Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде... Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде МикОлці.
Нарешті Миколка спустився додолу.
Прийшла бабуся. Побачила розмальованого півника й питає строго:
— Хто лазив на дах? Хто розмалював півника?
— Не я, бабусю... — каже Юрко. Миколка стоїть собі мовчки.
— Значить, не ти? — спитала бабуся у Юрка й похитала головою.
Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півни-ка й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, че-рвоним гребінцем.
Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде... Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде МикОлці.
Нарешті Миколка спустився додолу.
Прийшла бабуся. Побачила розмальованого півника й питає строго:
— Хто лазив на дах? Хто розмалював півника?
— Не я, бабусю... — каже Юрко. Миколка стоїть собі мовчки.
— Значить, не ти? — спитала бабуся у Юрка й похитала головою.
СНІЖИНКА Й СОНЦЕ
Високо в небі, у білій хмарі,
народилася Сніжинка. Красива, блискуча, мов срібне мереживо. Спустилася вона
тихенько на ялинову гілку, огля-ділась навколо.
Бачить — засніжене поле, зелені віти ялин. А на синьому небі — Со-нечко. Кругле, сліпучо яскраве.
Розчванилася Сніжинка:
— Ну, яка в тобі краса, Сонечко? Ти кругле, як тарілка. А я — мов вирі-зьблене із тонкого срібла мереживо. Кожна голочка в мені блищить. Як захочу — сіятиму яскравіше за тебе.
Усміхнулося Сонечко, але нічого не сказало. Наступного дня воно під-нялося раненько. І зараз же стало гаряче-гаряче.
— Душно мені, душно, — застогнала Сніжинка. І заплакала. З тонких голо-чок крапнули на засніжене поле маленькі слізки.
Не стало Сніжинки. А Сонечко сяє, іскриться. Пробудився ліс од зимо-вого сну. Заспівав, заграв. Потекли струмки. Сніжинка стала маленькою краплиною. А Сонечко — як було, так і лишилося Сонечком. І завжди буде Сонечко.
Бачить — засніжене поле, зелені віти ялин. А на синьому небі — Со-нечко. Кругле, сліпучо яскраве.
Розчванилася Сніжинка:
— Ну, яка в тобі краса, Сонечко? Ти кругле, як тарілка. А я — мов вирі-зьблене із тонкого срібла мереживо. Кожна голочка в мені блищить. Як захочу — сіятиму яскравіше за тебе.
Усміхнулося Сонечко, але нічого не сказало. Наступного дня воно під-нялося раненько. І зараз же стало гаряче-гаряче.
— Душно мені, душно, — застогнала Сніжинка. І заплакала. З тонких голо-чок крапнули на засніжене поле маленькі слізки.
Не стало Сніжинки. А Сонечко сяє, іскриться. Пробудився ліс од зимо-вого сну. Заспівав, заграв. Потекли струмки. Сніжинка стала маленькою краплиною. А Сонечко — як було, так і лишилося Сонечком. І завжди буде Сонечко.
ЯК ПАВУЧИХА ПРОДАВАЛА ПАВУТИННЯ
Павук ів Павучихою наткали багато
павутиння.
Павучиха зібрала його у вузол та й понесла на базар продавати. Розклала товар
на прилавку й го-лосно
закричала:
— Підходьте, будь ласка, продається павутиння! Дешеве й міцне. Приго-диться на сіті, плетінки, дитячі ліжечка!
Підходять до Павучихи покупці. Торгуються, вибирають якнайміцніше павутиння. Ось купили на сіті Коник-стрибунсць і Муравлик, ось відміряє на плетінку Жаба. Ось і Кажан просить відміряти синкові на ліжечко.
Віддалік поглядає на прилавок Муха.
"Щось цікаве продають", — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.
Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає павутиння, то віді-йшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.
— Підходьте, будь ласка, продається павутиння! Дешеве й міцне. Приго-диться на сіті, плетінки, дитячі ліжечка!
Підходять до Павучихи покупці. Торгуються, вибирають якнайміцніше павутиння. Ось купили на сіті Коник-стрибунсць і Муравлик, ось відміряє на плетінку Жаба. Ось і Кажан просить відміряти синкові на ліжечко.
Віддалік поглядає на прилавок Муха.
"Щось цікаве продають", — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.
Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає павутиння, то віді-йшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.
МАМА НЕ
ЛЮБИТЬ СМАЖЕНИХ ГРИБІВ
У неділю Дмитрик пішов з матір’ю до лісу.Починалась
осінь Було тихо. Десь у гущавині стукав дятел. З кленів падали перші пожовклі
листки.
У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагиналася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко траплялись йому на очі.
Додому повернулися опівдні. Мама почистила гриби, помила їх і по-ставила в сковорідці на вогонь. У кімнаті запахло так смачно, що в Дми-трика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засма-жаться.
Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гриби на тарілку. - почав їсти.
— Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?
— Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.
— А які ж гриби ви любите?
— В лісі...
Через тиждень із далекого міста приїхав у гості мамин брат, дядько Петро. Він привіз добрющої ковбаси. Мама нарізала, поклала на тарілку. Дмитрик ніколи не їв ще такого смачного.
— Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.
— Не люблю... — стиха відповідає мама.
У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагиналася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко траплялись йому на очі.
Додому повернулися опівдні. Мама почистила гриби, помила їх і по-ставила в сковорідці на вогонь. У кімнаті запахло так смачно, що в Дми-трика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засма-жаться.
Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гриби на тарілку. - почав їсти.
— Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?
— Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.
— А які ж гриби ви любите?
— В лісі...
Через тиждень із далекого міста приїхав у гості мамин брат, дядько Петро. Він привіз добрющої ковбаси. Мама нарізала, поклала на тарілку. Дмитрик ніколи не їв ще такого смачного.
— Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.
— Не люблю... — стиха відповідає мама.
МАТИ - ЄДИНА
У череді було триста корів. І всі
вони сірі. Не могли чередники відрі-знити одну від одної. Щоб якось запримітити корову,
чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра,
Лиска, Фіалка...
І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з’явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух від-ганяє.
Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.
Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бі-гає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.
— Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.
— Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.
І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з’явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух від-ганяє.
Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.
Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бі-гає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.
— Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.
— Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.
ВЕСЕЛКА В КАМІНЧИКОВІ
Мишко побачив у дворі бездомне
цуценя. Воно здалося йому по-творним. Цуценя перейняло хлопчиків намір і кинулося тікати.
Мишко схопив палицю, погнешся за цуценям і вдарив його.
Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й сховалося в кущі. Ми-шко хотів наздогнати, щоб ще оперезати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв весе-лкою.
Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кожним разом веселка грала все новими ві-дтінками.
Мишко притиснув до серця дивну знахідку й подивився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало бла-китне, на зеленій травичці он з’явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.
Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жа-лю. Хлопчик помітив його сумні, наполохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.
У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й по-ставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хло-пчика і тремтіло.
Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.
Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й сховалося в кущі. Ми-шко хотів наздогнати, щоб ще оперезати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв весе-лкою.
Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кожним разом веселка грала все новими ві-дтінками.
Мишко притиснув до серця дивну знахідку й подивився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало бла-китне, на зеленій травичці он з’явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.
Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жа-лю. Хлопчик помітив його сумні, наполохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.
У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й по-ставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хло-пчика і тремтіло.
Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.
ДЖМІЛЬ І ЛІЛОВА КИТИЦЯ
Ось одного ранку Лілова Китиця
прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба.
І, що найдивніше, стояла вона в красивій Кришталевій Вазі, а Ваза — на відчиненому вікні.
Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок.
Лілова Китиця затамувала дух од зачудування. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. "І все це — для мене", — подумала вона.
Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.
"Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?"
Лілова Китиця затамувала дух од зачудування. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. "І все це — для мене", — подумала вона.
Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.
"Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?"
ДИВИНА
У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося
навчання в школі. Сергій з ранку до вечора дома. Бігає на подвір’ї, ганяється
за Бро-свком
або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді ба-буся боїться: а що як упаде?
То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.
Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сергію, — часто бідка-ється бабуся Марія.
Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злізе, — бляшана покрівля дуже слизька... Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій си-дить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.
Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля по-вітки на старому пеньку й сидить, дивиться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через пів-години — сидить непорушно.
— Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою немає з тобою... А це сидиш на пеньку, на дитину не схожий, — знову спокою немає...
— Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!
Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася. — Сиди, Сергію, сиди, вну-чку, — лагідно мовила вона. — В садку під грушею ще один мурашник...
То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.
Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сергію, — часто бідка-ється бабуся Марія.
Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злізе, — бляшана покрівля дуже слизька... Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій си-дить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.
Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля по-вітки на старому пеньку й сидить, дивиться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через пів-години — сидить непорушно.
— Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою немає з тобою... А це сидиш на пеньку, на дитину не схожий, — знову спокою немає...
— Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!
Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася. — Сиди, Сергію, сиди, вну-чку, — лагідно мовила вона. — В садку під грушею ще один мурашник...
ХЛОПЧИК І ЛОПУХ
Ішов хлопчик луками. До його штанців
причепився колючий реп’ях. Був той реп’ях дуже цікавий — захотілось йому
переселитися на нове місце.
Іде хлопчик у село і реп’ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.
А один зелений моріжок поруч із триповерховим будинком видався йому дуже затишним.. Уколов тоді реп’ях хлопчика в ногу. Хлопчик оді-рвав колюче сім’я й кинув на моріжок.
Будинок, що сподобався реп’яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова.
Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика.
Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квітка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахилилася до нього своїми пелюстками.
І шепотіла: "Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допо-могти мені переселитися в цей гарний куточок".
Але хлопчик не почув шепоту лопуха, а про колюче насіння він уже й забув.
Іде хлопчик у село і реп’ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.
А один зелений моріжок поруч із триповерховим будинком видався йому дуже затишним.. Уколов тоді реп’ях хлопчика в ногу. Хлопчик оді-рвав колюче сім’я й кинув на моріжок.
Будинок, що сподобався реп’яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова.
Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика.
Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квітка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахилилася до нього своїми пелюстками.
І шепотіла: "Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допо-могти мені переселитися в цей гарний куточок".
Але хлопчик не почув шепоту лопуха, а про колюче насіння він уже й забув.
СУХАР І ХЛІБ
Мати проводжала син а на роботу. В торбу поклала йому
щось на обід. Поруч опинились шматок свіжого білого Хліба і твердий Сухар.
Хліб відчув — щось муляє — та й шітає:
— Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.
— Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного боро-шна, з одного тіста, з одної паляниці.
Хліб і питає:
— А чого ж ти такий твердий?
Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засушили.
— Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.
— Щоб я завжди залишався вірним другом людини. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.
Хліб дивився на Сухаря з повагою.
Хліб відчув — щось муляє — та й шітає:
— Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.
— Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного боро-шна, з одного тіста, з одної паляниці.
Хліб і питає:
— А чого ж ти такий твердий?
Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засушили.
— Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.
— Щоб я завжди залишався вірним другом людини. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.
Хліб дивився на Сухаря з повагою.
ПШЕНИЧНИЙ ЖАЙВОРОНОК
Мама викотила п’ять великих
паляниць. Залишилося трошки тіста — зліпила вона Пшеничного Жайворонка. От
посадила в піч пачяниці, а поруч із ними й Жайворонка.
Дрімають паляниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пи-щить. Дивляться — Пшеничний Жайворонок поруч із ними.
— Хто ти?
— Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.
Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.
Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: дивіться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.
Сидить Жайворонок, мовчить.
— Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.
— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жайворонок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!
Справді, пісні в печі не спечеш.
Дрімають паляниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пи-щить. Дивляться — Пшеничний Жайворонок поруч із ними.
— Хто ти?
— Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.
Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.
Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: дивіться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.
Сидить Жайворонок, мовчить.
— Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.
— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жайворонок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!
Справді, пісні в печі не спечеш.
ПРОЛІСОК І
ЖАЙВОРОНОК
Під м’якою листяною ковдрою в теплій землі зимувала солодка цибу-линка. Довгу зиму вона дрімала й усе
прислухалася: чи не співає жайво-ронок? Бо як задзвенить той пташок у блакитному небі, тоді й
цибулинка прокидається.
І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибулинці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й по-тяглися вгору, вгору.
А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж бла-китні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, сві-тлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.
І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибулинці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й по-тяглися вгору, вгору.
А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж бла-китні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, сві-тлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.
ПЕРЕСТЕЛИМО ПОСТІЛЬ ДІДУСЕВІ
У п’ятирічного Юрка — батько, мати й
дідусь Микола.Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає в свою ранкову
прогулянку.
Мама каже Юркові:
— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві. Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м’яко буде лежати в постелі й він усміха-тиметься уві сні.
Вони з матір’ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, виби-вають її серед двору й знову кладуть на місце.
Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Пої-хали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.
Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.
— Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.
— Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..
— Ні... Так це ж один день... Нічого не станеться, — запевняла мати.
— Але ж дідусеві твердо спати... Ви ж самі казали, що в нього кісточки ста-рі і на фронті він поранений...
Ледве заспокоїла мати Юрка.Наступного дня перестелили дідусеву по-стіль двічі — вранці і ввечері.
Мама каже Юркові:
— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві. Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м’яко буде лежати в постелі й він усміха-тиметься уві сні.
Вони з матір’ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, виби-вають її серед двору й знову кладуть на місце.
Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Пої-хали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.
Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.
— Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.
— Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..
— Ні... Так це ж один день... Нічого не станеться, — запевняла мати.
— Але ж дідусеві твердо спати... Ви ж самі казали, що в нього кісточки ста-рі і на фронті він поранений...
Ледве заспокоїла мати Юрка.Наступного дня перестелили дідусеву по-стіль двічі — вранці і ввечері.
ЖАЙВОРОНОК І СОНЦЕ
У полі лежала сіра грудочка землі,
присипана снігом. Пригріло Соне-чко. Розтанув сніг. Пропливла над полем хмарка, розсипалась
дощем. Упа-ла
на сіру грудочку землі гаряча краплина води, в якій відбилося Сонечко. Перетворилася грудочка землі на сіру пташку — Жайворонка.
Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й просить:
— Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.
— Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.
Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до землі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.
З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золотую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню.
Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як га-рно!
Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й просить:
— Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.
— Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.
Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до землі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.
З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золотую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню.
Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як га-рно!
БАБУСЯ І ПЕТРИК
Теплого весняного дня бабуся Марія
повела свого внука до лісу.Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому
нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся
взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла мале-нька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підві-вся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.
— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.
Петрик задумався. А згодом мовить:
— Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...
Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла мале-нька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підві-вся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.
— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.
Петрик задумався. А згодом мовить:
— Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...
МАТЕРІ НІКОЛИ...
До Толі, повільного, незворушного
хлопчика, прийшов сьогодні гість — однокласник Сашко.
Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на дивані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — ба-ночка морозива.
Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.
Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ніколи ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немовби йому за щось дуже-дуже соромно.
Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:
— Що з тобою?
— Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.
Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось.
— Мамо, чого Сашко пішов додому? — питається Толя у матері, що поралась на кухні.
— Ніколи мені дивитися не тільки за Сашком, а й за тобою.
Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на дивані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — ба-ночка морозива.
Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.
Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ніколи ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немовби йому за щось дуже-дуже соромно.
Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:
— Що з тобою?
— Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.
Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось.
— Мамо, чого Сашко пішов додому? — питається Толя у матері, що поралась на кухні.
— Ніколи мені дивитися не тільки за Сашком, а й за тобою.
ДУБ ПІД ВІКНОМ
Молодий лісник побудував у лісі
велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лі-сник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що за-ступив ві кно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо... — відповів дідусь.
Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покли-кав онучку-красуню й сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лі-сник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що за-ступив ві кно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо... — відповів дідусь.
Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покли-кав онучку-красуню й сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.
ДІД ОСІННИК
У темному лісі живе дід Осінник. Він
спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує
сумну пісню журавлів — курли-курли — підводиться й каже:
— Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер...
Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві.
— Осінній туман, — кажуть люди.
Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.
— Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер...
Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві.
— Осінній туман, — кажуть люди.
Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.
ДУБ-ПАСТУХ
На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремезний. Старий, мов
дід-пастух. Мабуть, і виріс він на узліссі, щоб бачити, як ростуть його
побратими в лісі.
Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стовбур дуба. Затре-мтіли гілки. Загорілось верховіття. Падав дощ, а дуб горів — аж пачахко-тів... Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим па-стухом?
Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді пагони, де горіли гі-лки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з тепчого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й помостили там гніздо.
Зрадів старий дуб. Тепер він не самотній. Коли сяде сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись далеко-далеко. Туди, де за-йшло сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашумить зеленим листом і засинає.
Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стовбур дуба. Затре-мтіли гілки. Загорілось верховіття. Падав дощ, а дуб горів — аж пачахко-тів... Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим па-стухом?
Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді пагони, де горіли гі-лки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з тепчого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й помостили там гніздо.
Зрадів старий дуб. Тепер він не самотній. Коли сяде сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись далеко-далеко. Туди, де за-йшло сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашумить зеленим листом і засинає.
МОЛОКО Ж ЧИСТЕ
Учитель сказав дітям:
— Намалюйте, діти, корову...
Першокласники схилилися над своїми альбомами. Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову.
Учитель підходить до Марійки й питає:
— Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он стільки білого паперу лишилось...
— Це не білий папір, — каже Марійка. — Це молочко. А молочко ж чисте...
Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.
— Намалюйте, діти, корову...
Першокласники схилилися над своїми альбомами. Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову.
Учитель підходить до Марійки й питає:
— Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он стільки білого паперу лишилось...
— Це не білий папір, — каже Марійка. — Це молочко. А молочко ж чисте...
Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.
КУДИ ПОСПІШАЛИ МУРАШКИ
На дереві сиділа Білочка. Вона їла
горішок. Смачний, бо аж очі за-плюющила. Крихітка горішка впала на землю. Друга, третя.
Чимало кри-хіток
упало додолу.
А стежечкою мі ж травою бігла Мурашка. Поспішала по їжу для мура-шенят. Вона чимчикувала на баштан: чула, є там багато солодких кавуня-чих шматочків. Коли це падають із дерева крихітки горішка. Покуштувала Мурашка — горішок добрий та пахучий.
Понесла вона крихітку горішка до мурашника, розповіла сусідам. "Бігаймо по горішки!"
Зібралися в дорогу. А дітки Мурашки їдять крихітку, що принесла ма-ма, діляться з іншими. Всім діткам у мурашнику вистачило, ще й лишило-ся. А мурашки вже під великим деревом. Зібрали крихітки й понесли додо-му. Буде на цілу зиму.
А стежечкою мі ж травою бігла Мурашка. Поспішала по їжу для мура-шенят. Вона чимчикувала на баштан: чула, є там багато солодких кавуня-чих шматочків. Коли це падають із дерева крихітки горішка. Покуштувала Мурашка — горішок добрий та пахучий.
Понесла вона крихітку горішка до мурашника, розповіла сусідам. "Бігаймо по горішки!"
Зібралися в дорогу. А дітки Мурашки їдять крихітку, що принесла ма-ма, діляться з іншими. Всім діткам у мурашнику вистачило, ще й лишило-ся. А мурашки вже під великим деревом. Зібрали крихітки й понесли додо-му. Буде на цілу зиму.
ЯК КІТ РИБУ ЛОВИВ
Сів Кіт на березі ставка. Думає:
"Рибку половлю". Бачить, далеко від берега плаває рибка, а до берега
не йде.
— Чого ти, рибко, не пливеш до берега? — питає Кіт.
— Як підеш додому, тоді й припливемо, — кажуть рибки.
Іде берегом хлопчик та й питає:
— Що це ти, Коте, рибку ловиш?
— Та ні, — відповідає Кіт. — Гріюся на сонечку.
— Чого ти, рибко, не пливеш до берега? — питає Кіт.
— Як підеш додому, тоді й припливемо, — кажуть рибки.
Іде берегом хлопчик та й питає:
— Що це ти, Коте, рибку ловиш?
— Та ні, — відповідає Кіт. — Гріюся на сонечку.
ЦЕ, СИНУ, МОЄ ПОЛЕ
Коли закінчився навчальний рік,
Петриків татусь сказав:
— А тепер, сину, поїдемо на моє поле.
— А хіба у вас є своє поле? — дивується Петрик.
— Є... — усміхається татусь.
Їхали довго: спочатку приміським поїздом, потім автобусом. А від автобусної зупинки ще й пішки ішли. Прийшли до лісу. Попід лісом — ши-роке, рівне поле, на ньому колоситься пшениця. Над полем — небо блаки-тне, а в небі — жайворонок співає.
— Це моє поле, — каже татусь.
— Чому ж воно ваше? — питається Петрик.
— Бо тут я бився з фашистами. Прогнав звідси ворога і на цій землі моя кров...
У Петрика в очах спалахнула гордість. Він обняв поглядом широке поле. Стояв задумливий, стрункий.За хвилину тихо сказав татусеві:
— І жайворонок ваш...
— А тепер, сину, поїдемо на моє поле.
— А хіба у вас є своє поле? — дивується Петрик.
— Є... — усміхається татусь.
Їхали довго: спочатку приміським поїздом, потім автобусом. А від автобусної зупинки ще й пішки ішли. Прийшли до лісу. Попід лісом — ши-роке, рівне поле, на ньому колоситься пшениця. Над полем — небо блаки-тне, а в небі — жайворонок співає.
— Це моє поле, — каже татусь.
— Чому ж воно ваше? — питається Петрик.
— Бо тут я бився з фашистами. Прогнав звідси ворога і на цій землі моя кров...
У Петрика в очах спалахнула гордість. Він обняв поглядом широке поле. Стояв задумливий, стрункий.За хвилину тихо сказав татусеві:
— І жайворонок ваш...
ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ
Діти поверталися з лісу. Вони
сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невели¬кий
хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені
діти ледве дійшли до хутірця.
Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Ну що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...
— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі. Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Ну що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...
— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі. Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
СОЛОВЕЙКОВЕ ГНІЗДО
Наші солдати наступали через ліс.
Рвалися ворожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він
поклав ручний кулемет на роз-вилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове.
Причаїлася ма-ленька пташка, не може покинути діток.
Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила три вожно, кружляє над голо-пузьками. А вини, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пи-щать.
Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обе-режно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.
Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебета-ла.
Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила три вожно, кружляє над голо-пузьками. А вини, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пи-щать.
Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обе-режно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.
Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебета-ла.
БІЛКА І ДОБРА ЛЮДИНА
Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти
ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра
Людина до високої сосни. Побачила білочку.
Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. До-бра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху.
Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече.
А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому. Ді-тки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.
Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. До-бра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху.
Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече.
А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому. Ді-тки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.
БАБУСИН БОРЩ
У бабусі дві онучки. Живуть вони у
великому місті, а на літні канікули приїхали ось до неї в гості.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варе-никами. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки варила, — двічі посолила. Поставила і на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю... Стара вже... От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний!
Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно. Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили, — каже Ніна. — Такий смачний, що про сіль і не подумала.
— Значить, солила, — з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю, — і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варе-никами. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки варила, — двічі посолила. Поставила і на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю... Стара вже... От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний!
Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно. Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили, — каже Ніна. — Такий смачний, що про сіль і не подумала.
— Значить, солила, — з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю, — і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.
БАБУСЯ МОТРЯ Й АНДРІЙКО
В одній початковій школі, в другому
класі вчиться хлопчик Андрійко. Він сидить біля вікна. За вікном — колодязь. До
колодязя приходить по воду бабуся Мотря, що живе біля школи.
Побачить Андрійко бабусю Мотрю й каже учительці:
— Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко біжить, допомагає бабусі витягти відро й швидко повертається до класу.
Сьогодні на уроці арифметики контрольна робота. Ніяк не виходить в Андрійка задача. Коли це бачить...
— Маріє Петрівно, — радісно гукає Андрійко, — бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко побіг. Минуло п’ять, десять, двадцять хвилин, а його немає. Уже й дзвоник пролунав, Андрійко не повернувся. Зібрала Марія Петрівна зошити з контрольною роботою.
Заходить Андрійко до класу розпашілий і мокрий.
— Де ти був? — питає вчителька.
— Бабусі Мотрі воду носив. Аж десять відер приніс. І підлогу помив...
Побачить Андрійко бабусю Мотрю й каже учительці:
— Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко біжить, допомагає бабусі витягти відро й швидко повертається до класу.
Сьогодні на уроці арифметики контрольна робота. Ніяк не виходить в Андрійка задача. Коли це бачить...
— Маріє Петрівно, — радісно гукає Андрійко, — бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко побіг. Минуло п’ять, десять, двадцять хвилин, а його немає. Уже й дзвоник пролунав, Андрійко не повернувся. Зібрала Марія Петрівна зошити з контрольною роботою.
Заходить Андрійко до класу розпашілий і мокрий.
— Де ти був? — питає вчителька.
— Бабусі Мотрі воду носив. Аж десять відер приніс. І підлогу помив...
ЯК МИКИТА СТАВ ПРАЦЬОВИТИЙ
Микита був дуже ледачий. Не хотів як
слід працювати та й одержав з граматики двійку.
Дали Микиті роботу на літо. Поклав він на столі підручник та й зітхнув тяжко. Треба виконати двісті вправ. Хіба ж таку роботу зробиш!
Минув день, минув другий, минув третій. Ось і тиждень минає, а Ми-кита щодня тільки гляне на книжку та й зітхне тяжко-тяжко.
Втомився хлопець від неробства. Сидить і дивиться у вікно. А за вік-ном під водостічною трубою стоїть порожнє відро. І в нього з труби капає вода — крапля за краплею.
Нічого робити Микиті, сидить біля вікна цілий день та все дивиться, як вода капає.
А ввечері вийшов, дивиться, а вже піввідра накапало. Наступного ранку було повне відро.
Здивуваься Микита: виходить, із маленьких краплинок може назби-ратися повне відро води!
Зітхнув тяжко та й відкрив граматику і зошит відкрив.
Дали Микиті роботу на літо. Поклав він на столі підручник та й зітхнув тяжко. Треба виконати двісті вправ. Хіба ж таку роботу зробиш!
Минув день, минув другий, минув третій. Ось і тиждень минає, а Ми-кита щодня тільки гляне на книжку та й зітхне тяжко-тяжко.
Втомився хлопець від неробства. Сидить і дивиться у вікно. А за вік-ном під водостічною трубою стоїть порожнє відро. І в нього з труби капає вода — крапля за краплею.
Нічого робити Микиті, сидить біля вікна цілий день та все дивиться, як вода капає.
А ввечері вийшов, дивиться, а вже піввідра накапало. Наступного ранку було повне відро.
Здивуваься Микита: виходить, із маленьких краплинок може назби-ратися повне відро води!
Зітхнув тяжко та й відкрив граматику і зошит відкрив.
ПІВЕНЬ ПРОСА НАКОСИВ
Квочка сиділа на яйцях. Чує, в
яєчках курчатка ворушаться. Вона й каже Півневі:
— Півню, не гуляй, іди проса накоси, намолоти й пшінця курчаткам приготуй.
Узяв Півень косу, накосив проса. Намолотив. Натовк. Приніс повне від-ро пшона. А курчатка вже повилазили з яєчок. Насипав Півень пшонця. Кличе Квочка маленьких курчаток:
— Їжте, дітки, наїдайтесь, а татко нам водички принесе.
— Півню, не гуляй, іди проса накоси, намолоти й пшінця курчаткам приготуй.
Узяв Півень косу, накосив проса. Намолотив. Натовк. Приніс повне від-ро пшона. А курчатка вже повилазили з яєчок. Насипав Півень пшонця. Кличе Квочка маленьких курчаток:
— Їжте, дітки, наїдайтесь, а татко нам водички принесе.
КОТИК І ЇЖАЧОК
Один Мисливець знайшов у лісі
маленького їжачка. Загорнув його в хустинку й приніс додому. Поклав на підлозі
в кімнаті.
А в кутку сидів маленький Котик. Він і думає: "Що це за сірий клу- бочок?"
Плигнув Котик, простягнув лапку й поторкав їжачка. Та вколовся й жалібно занявкав. А їжачок злякався й сховав голівку.
Мисливець налив у тарілочку молока й поставив на підлогу. Котик пив молоко, а їжачок боявся й підійти. Але згодом посмілі в, підійшов до тарі-лочки й став хлебтати разом із Котиком.
Вони подружили. Поруч лягали спати, а увечері ходили вдвох до лісу на прогулянку.
А то якось їжачок пішов у ліс та й не повернувся.
Довго ждав його Котик, жалібно нявчав...
Коли, було, Мисливець наливає Котикові молока, він усього не випиває. Залишає їжачкові. Думає, що той повернеться.
А їжачка нема й нема.
А в кутку сидів маленький Котик. Він і думає: "Що це за сірий клу- бочок?"
Плигнув Котик, простягнув лапку й поторкав їжачка. Та вколовся й жалібно занявкав. А їжачок злякався й сховав голівку.
Мисливець налив у тарілочку молока й поставив на підлогу. Котик пив молоко, а їжачок боявся й підійти. Але згодом посмілі в, підійшов до тарі-лочки й став хлебтати разом із Котиком.
Вони подружили. Поруч лягали спати, а увечері ходили вдвох до лісу на прогулянку.
А то якось їжачок пішов у ліс та й не повернувся.
Довго ждав його Котик, жалібно нявчав...
Коли, було, Мисливець наливає Котикові молока, він усього не випиває. Залишає їжачкові. Думає, що той повернеться.
А їжачка нема й нема.
ЩО КРАЩЕ?
Одна маленька дівчинка любила розпитувати:
— Що краще — яблуко чи груша? Троянда чи косарик? М’ячик чи лялька?
Мама терпляче відповідала, але щоразу більше дивувалась. Справді, хіба можна сказати, що краще — м’ячик чи лялька, троянда чи косарик, якого ще звуть гладіолусом.
Коли це якось дівчинка питає:
— Мамо, що краще — казка чи пісня?
— А ти подумай, що краще — сонце чи небо? Як відповіси на це питання, тоді скажу тобі, що краще, — казка чи пісня, — усміхається мама.
Довго думала дівчинка й не могла нічого придумати. Дивилась на не-бо, на ясне сонечко. Вони були прекрасні й нероздільні.
Після того дівчинка перестала питати, що краще. Вона тепер питала по-іншому: чим гарна казка? Чим гарна пісня? І мама залюбки їй відпові-дала.
— Що краще — яблуко чи груша? Троянда чи косарик? М’ячик чи лялька?
Мама терпляче відповідала, але щоразу більше дивувалась. Справді, хіба можна сказати, що краще — м’ячик чи лялька, троянда чи косарик, якого ще звуть гладіолусом.
Коли це якось дівчинка питає:
— Мамо, що краще — казка чи пісня?
— А ти подумай, що краще — сонце чи небо? Як відповіси на це питання, тоді скажу тобі, що краще, — казка чи пісня, — усміхається мама.
Довго думала дівчинка й не могла нічого придумати. Дивилась на не-бо, на ясне сонечко. Вони були прекрасні й нероздільні.
Після того дівчинка перестала питати, що краще. Вона тепер питала по-іншому: чим гарна казка? Чим гарна пісня? І мама залюбки їй відпові-дала.
НІЧ І БІЛА СОРОЧКА
Жив із мамою маленький-маленький
хлопчик. Він недавно навчився говорити.
У хлопчика була сніжно-біла сорочка. Мама випрала її й повісила на паркані сушитись.
Надходила ніч.
Хлопчик і каже матері:
— Мамо, я піду зніму з паркана сорочку.
— Навіщо? — дивується мама.
— Ніч доторкнеться до білої сорочки... Сорочка стане чорна... Що я одягну?
У хлопчика була сніжно-біла сорочка. Мама випрала її й повісила на паркані сушитись.
Надходила ніч.
Хлопчик і каже матері:
— Мамо, я піду зніму з паркана сорочку.
— Навіщо? — дивується мама.
— Ніч доторкнеться до білої сорочки... Сорочка стане чорна... Що я одягну?
МОКРА І СУХА СОРОЧКИ
У матері двоє
синів — Іван і Сергій.Коли почалися літні канікули, мати сказала синам:
— Беріть, хлопці, сапи та йдіть на роботу в колгосп.
Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Взяли вони сапи й пішли прополювати соняшники.
Увечері хлопці повернулися з роботи. В Івана мокра сорочка, в Сергія — суха.
Вмилися хлопці, повечеряли. Іван ліг спати, бо завтра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір’я, сів собі на лавці та й сидить.
Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на со-рочки. В Івана — мокра, в Сергія — суха.
Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.
— Беріть, хлопці, сапи та йдіть на роботу в колгосп.
Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Взяли вони сапи й пішли прополювати соняшники.
Увечері хлопці повернулися з роботи. В Івана мокра сорочка, в Сергія — суха.
Вмилися хлопці, повечеряли. Іван ліг спати, бо завтра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір’я, сів собі на лавці та й сидить.
Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на со-рочки. В Івана — мокра, в Сергія — суха.
Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.
СОРОМНО ПЕРЕД СОЛОВЕЙКОМ
Оля й Ліда надумали сходити до лісу.
Ішли та й ішли, в дорозі стоми-лись та й сіли на траві перепочити.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дере-во сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись.
Аж тут він замовк.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
— Соромно перед соловейком... — тихо відповіла Ліда.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дере-во сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись.
Аж тут він замовк.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
— Соромно перед соловейком... — тихо відповіла Ліда.
ПЕРШИЙ СТРАХ КУРЧАТКА
У теплому гнізді під квочкою з
білого яйця народилося маленьке кур-чатко.
Воно проклювало міцну шкаралупу, розламало її, вилізло з гнізда й аж очка примружило від подиву. Все довкола таке яскраве й прекрасне. Гріє ласкаве сонце, зеленіє трава, від легенького вітру гойвдаються квіти.
Маленьке жовте курчатко побігло по землі. Його очі сяяли від щастя. Курчаткові хотілося з кимось поділитися своїми радощами.
Мале побачило велику-велику істоту. Вона була довга й кругла, вибли-скувала білим хутром. Двоє сірих очей пильно дивилися на курчатко, тонкі вушка піднялися вгору, біля рота біліли довгі тонкі волосинки. Істота ця лежала й махала хвостом.
Курчатко підбігло до дивовижної істоти, щоб сказати їй: який пре-красний світ!
Та істота підвелася, оч і її заблищали, спина вигнулася, тонкі волосинки біля рота заворушилися.
Курчатко злякалося.Це був перший страх курчатка.
Воно проклювало міцну шкаралупу, розламало її, вилізло з гнізда й аж очка примружило від подиву. Все довкола таке яскраве й прекрасне. Гріє ласкаве сонце, зеленіє трава, від легенького вітру гойвдаються квіти.
Маленьке жовте курчатко побігло по землі. Його очі сяяли від щастя. Курчаткові хотілося з кимось поділитися своїми радощами.
Мале побачило велику-велику істоту. Вона була довга й кругла, вибли-скувала білим хутром. Двоє сірих очей пильно дивилися на курчатко, тонкі вушка піднялися вгору, біля рота біліли довгі тонкі волосинки. Істота ця лежала й махала хвостом.
Курчатко підбігло до дивовижної істоти, щоб сказати їй: який пре-красний світ!
Та істота підвелася, оч і її заблищали, спина вигнулася, тонкі волосинки біля рота заворушилися.
Курчатко злякалося.Це був перший страх курчатка.
ЯК ДІТИ РАДІЛИ, А ЯЛИНКА ПЛАКАЛА
Наближався Новий рік. Поїхали люди
до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили
посередині, прикрасами та цукерками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки,
милуються, пісні спі-вають.
Радісно дітям.
А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного.
Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі.Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на під-логу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепо-тіла: "Ялинка плаче..."
Закінчилося новорічне свято. Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір’я... Біля неї стояла синьоока дівчинка.
А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного.
Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі.Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на під-логу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепо-тіла: "Ялинка плаче..."
Закінчилося новорічне свято. Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір’я... Біля неї стояла синьоока дівчинка.
Немає коментарів:
Дописати коментар